«Китайська модель» – це вираз, який сьогодні використовують, аби описати підхід Китаю до економічного розвитку та врядування від початку епохи реформ наприкінці 1970-х років. Книжку Деніела Бела, політолога, викладача університету Циньхуа в Пекіні, присвячено аналізові цієї моделі, і вона є своєрідною апологією політичної меритократії, себто ідеї, що політичну владу має бути розподілено відповідно до здібностей і чеснот. Автор переконаний, що саме такий тип влади найбільше пасує сучасному Китаєві і навіть можна розглянути варіянти його експорту в інші країни, у яких ліберальна демократія не спрацьовує. Бел висловлює припущення, що, можливо, за двадцять років ми обговорюватимемо політичну меритократію китайського типу як альтернативу (чи навіть виклик) демократії західного типу. Водночас впровадження політичної системи меритократії на практиці не є досконалим і тому ставить низку запитань, на які Бел шукає відповіді, а саме: чи є можливість поєднати найкращі практики меритократії та демократії? Чи можна структурувати меритократію так, щоб вона вважалася леґітимною і уникала порушень, властивих авторитарному правлінню?

У першому розділі автор виокремлює чотири головні недоліки демократії. Першим визначено «тиранію більшости», коли ірраціональна більшість може використовувати своє становище суто для реалізації власних інтересів, а отже, використовуватиме владу для придушення меншости і впровадження поганих публічних політик. Другим є «тиранія меншости», коли малі групи, які мають економічні ресурси, непропорційно впливають на політичний процес, блокуючи зміни, спрямовані на забезпечення спільного блага. Третій недолік названо «тиранією громади виборців», коли маємо конфлікт між інтересами тих, хто голосує, і тих, хто не має права голосу; в такому конфлікті наділені правом голосу завжди матимуть перевагу й могтимуть запроваджувати дискримінаційну політику. І, нарешті, за четвертий недолік Бел уважає «тиранію конкуруючих індивідуалістів», суть якої він убачає в тому, що електоральна демократія може загострити суспільний конфлікт і завдати поразки тим, хто шукає гармонійних способів його вирішення. Ці хиби, стверджує автор, спонукають шукати альтернативи електоральній демократії.

Саме тому в другому розділі він запитує, як можна організувати відбір кандидатів із високими моральними та професійними якостями для управління суспільством. Ця частина книжки починається з декількох припущень: для політичної спільноти добре, щоб нею керували висококваліфіковані лідери; політична система Китаю з однією партією наближається до колапсу; меритократичний аспект цієї системи частково виправдовує себе; слід шукати шляхів його поліпшення. Для реалізації цього задуму Бел розглядає суть і специфіку політичного лідерства, виокремлює суспільні навички та чесноти, які найкраще відповідають політичним лідерам у контексті великої, мирної політичної меритократії. Авторів висновок у цій частині полягає в тому, що Китай може і повинен поліпшувати свою меритократичну систему, здійснюючи перевірку способів ефективного виявлення політично релевантних інтелектуальних здібностей, надання можливости більшій кількості жінок обіймати керівні посади, системнішого використання оцінювання якостей кандидата, яке здійснюють інші лідери.

Наступним кроком є виявлення вад політичної меритократії та вироблення механізмів їх мінімізації. Тож у третьому розділі Бел обговорює три головні проблеми, пов’язані зі спробами впровадити політичну меритократію: по-перше, проблема можливого зловживання владою з боку правителів, обраних відповідно до їхніх здібностей, а не через демократичні вибори; по-друге, політична ієрархія може бути заморожена й підриватиме соціяльну мобільність; по-третє, постає проблема забезпечення леґітимности системи. В теорії, пише Бел, політична меритократія виглядає чудово. Однак у світі, який складається із недосконалих людей із різними цінностями та інтересами, що конкурують за обмежені ресурси, її впровадження може загрожувати катастрофою. Загрозу політичної корупції, переконує автор, можна розв’язати за допомогою незалежних інституцій, вищих зарплат чиновників та поліпшеної моральної освіти. Консервативність політичних ієрархій може бути подолано завдяки відкритості партії, що перебуває при владі, для вступу в неї представників різних суспільних груп, більшій свободі слова, а також забезпеченню можливости відбору різних типів лідерів. Нарешті, проблему леґітимности можна вирішити лише демократичними реформами, з певною формою відкритого схвалення з боку громадян.

Питання, як поєднати політичну меритократію та демократію, зумовлено переконанням, що стійка політична меритократія потребує принципів, типових для демократичних країн: верховенства права, контролю за корупцією та зловживанням владою, свободи слова. У четвертому розділі книжки запропоновано для розгляду три моделі демократичної меритократії: 1) модель, що об’єднує демократію та меритократію на рівні виборця; 2) горизонтальну модель, що об’єднує демократію та меритократію на рівні центральних політичних інститутів; 3) вертикальну модель із політичною меритократією на рівні центрального уряду та демократією на рівні місцевого управління. Бел уважає третю модель за найреалістичнішу й найдієвішу.

Підсумком розгляду можливостей політичної меритократії є узагальнений виклад основних рис «китайської моделі»: демократія знизу, експериментування між місцевими і центральними рівнями управління, а також меритократія на найвищому рівні. Наостанок Бел розмірковує про можливості й передумови використання «китайської моделі» в інших суспільствах.

Автор: Дмитро Шевчук

Опубліковано на сайті “Критика”

• 0 Comments
• Деніел Бел
• Дмитро Шевчук
• Рецензія