Книжка Володимира Волковського є своєрідним відгуком на декілька засадничих проблем, перед якими постало українське суспільство: бачення і тлумачення національної історії, інтелектуальна, технічна та політична модернізація, формування національної ідентичности. Автор намагається сягнути «коріння» процесів, що зародилися в минулому, але мають значення і для розуміння викликів сучасности. Він переконаний, що лише через зміну методології, яка уможливить нове прочитання української історії та нове розуміння ідентичности, можна вийти за межі усталених ідеологем, тож пропонує звернутися до історії ідей – філософського жанру, що не накидає минулим епохам сучасних категоріяльних схем і вокабуляру, а виявляє автентичні самоозначення та поняття досліджуваної епохи.

Волковський міркує над рівнями розуміння самого слова «суспільність». Перший, пов’язаний з інтуїцією, визначено як атрибут людського буття, що охоплює його суспільний вимір. Але для автора важливішим є інший рівень: позначення в ХІХ – першій третині ХХ століття словом «суспільність» цілої множини понять (суспільство, спільнота, громада, публіка). Далі Волковський зосереджується на методологічному і теоретичному повороті за доби модерну, коли суспільство постає як тотальність, суб’єкт історії і водночас перетворюється на об’єкт вивчення історії, політичної філософії та інших соціогуманітарних дисциплін. Автора цікавить формування модерних категорій та розмежувань в Україні, тому наступний крок у дослідженні – з’ясування контексту нової політичної та філософської реальности, що породжує ідею суспільности і поняття суспільства. Окремим аспектом дослідження є звернення до дискурсу націоналізму, окреслення особливости українського націєтворення. Націю тут презентовано як потужний мотор модернізації.

Розвиток ідеї суспільности в політичній філософії України стає своєрідним тлом для українофільського дискурсу. Автор визначає його досить широко – як особливий інтерес до українського народу, мови, культури та політичну турботу про долю українського народу, зосереджуючись на трьох основних реґістрах цього дискурсу початку ХІХ століття (російському, українському, польському) у наукових працях Володимира Антоновича, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Францішека Духінського, Олександра Строніна, Іполита (Володимира) Терлецького, Івана Франка та в діяльності Кирило-Методіївського товариства. Завершує цю частину розгляд ідеї суспільности між соціяльним і національним від Миколи Костомарова до Михайла Драгоманова.

Автор визначає декілька етапів розвитку ідеї суспільности в українському контексті. Початковий етап він пов’язує із формуванням ідеї народности – соціяльної автономії простолюду, втіленої у його культурі. Наступний постає із зацікавлення українською історією, народною культурою, що спричинило їх наукове дослідження, а також спроби творення літератури народною мовою. Усе це підготувало наступний етап – артикулювання модерної національної ідентичности українців. Ідеї та дискусії півторастолітньої давнини автор не трактує як музейні експонати. Питання, що їх намагалися розв’язати Драгоманов, Максимович, Куліш, Костомаров та інші українські мислителі того часу, не втратили актуальности. А тому їхній досвід, переконує Волковський, досі може бути суб’єктом всеукраїнського діялогу про те, як найкраще облаштувати Україну.