loader
banner

Політичний журналіст Джон Джудис береться пояснити, як сформувалися популістичні політики, партії та рухи і чому вони знайшли чимало прихильників унаслідок фінансово-економічної кризи кінця 2000-х, що отримала назву Велика рецесія. Водночас на самому початку книжки автор окреслює проблему, з якою ми стикаємося, коли говоримо про популізм: неможливість чітко окреслити це явище. По-перше, існують ліві, праві й навіть центристські популістські партії. Як пише Джудис, лівий популізм двоелементний: це вертикальна політика низів і середнього прошарку, які об’єдналися проти верхівки. Правий популізм триелементний: він бореться за народ проти еліти, яку звинувачує у потуранні третій стороні, наприклад, імміґрантам, ісламістам чи аґресивним афроамериканцям. По-друге, про популізм не можна говорити як про ідеологію, це радше певна політична логіка чи спосіб мислення. Лівий популізм відрізняється від соціялістичних чи соціял-демократичних рухів, а правий популізм не можна ототожнити з консерватизмом. По-третє, важко визначити групи людей, які є прихильниками популістичних партій і віддають їм свій голос на виборах, – це можуть бути робітники («сині комірці»), обтяжені боргами студенти чи середній клас. Так само важко визначити «істеблішмент», проти якого виступають популісти. Джудис зауважує, що визначення «істеблішменту» варіюється від «грошовитих мішків», яких засуджували старі популісти, до «яйцеголових інтелектуалів» і «каст». За відсутности чіткого визначення «еліти» (проти якої виступають популісти) і «народу» (який вони захищають) популізмові властиві конфліктні відносини між цими двома групами.

Сучасний стан політики в різних реґіонах світу демонструє неймовірний сплеск популізму. Це, як стверджує Джудис, є сиґналом попередження про політичну кризу, коли панівна ідеологічна система не спрацьовує і потребує налагодження, а стандартний світогляд зруйновано. Популісти озвучують усе це у своїх гаслах, будуючи власну політику та нацьковуючи народ на еліту, яка не погоджується на компроміси.

В основній частині книжки Джудис зосереджується на відтворенні генези найвиразніших проявів американського й европейського популізму. Початки явища, за його версією, сягають 1890-х років, коли в США з’явилася Народна партія, яка швидко здобула значний вплив у політиці, виробивши загальну логіку сучасного популізму і ставши потужним сиґналом попередження щодо неадекватности поглядів двох основних партій – Республіканської та Демократичної. Аналізуючи американський популізм, автор намагається з’ясувати і феномен окремих популістичних лідерів, таких як Г’юї Лонґ, Джордж Волес, Рос Перо, Пет Б’юкенен. Усе це, в певному сенсі, допомагає зрозуміти причини перемоги Доналда Трампа на минулих президентських виборах у США. Трамповому популізмові в книжці приділено значну увагу. Передусім автор намагається категоризувати погляди Трампа, звертаючись до його біографії. Скажімо, зауважує, що Трампові дії під час виборчої кампанії часто свідчили про злостивий характер і ницість, сформовані в запеклих сутичках довкола нерухомости й казино. Та це дало йому змогу сформувати коло прихильників, яких у книжці описано як представників середнього американського популізму, що скептично оцінюють сили тих, хто стоїть вище та нижче від них. Що ж до подальшого розвитку цієї версії популізму Джудис припускає, що в довгостроковій перспективі Трамп може стати одноосібним харизматичним носієм власного популізму, породивши серйозну тріщину в твердині неолібералізму.

Джудис не оминає увагою і піднесення европейського популізму. Відмінність між ним і американським популізмом автор убачає в тому, що в Европі популістські партії існують десятиліттями, тоді як американські з’являються і швидко зникають. Багатопартійна система багатьох европейських країн дає невеликим партіям змогу зберігати стабільність навіть тоді, коли вони набирають малий відсоток на виборах. Перші европейські популістські партії були переважно правого штибу, вони звинувачували еліти в потуранні комуністам. Однак протягом минулих десяти років в Іспанії, Греції та Італії почали з’являтися ліві популістські сили, які виступають проти істеблішменту, що його уособлює як влада своєї країни, так і керівні органи ЕС. Автор зосереджується на специфіці становлення та розвитку найвідоміших із них, як-от «Національний фронт», СИРИЗА, «Подемос», а також посилення популістських тенденцій під час еврокризи та Брекзиту.

Автор: Дмитро Шевчук

Опубліковано на сайті “Критика”

Залишити відповідь

Your email address will not be published. Required fields are marked *